СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

...В усіх книжках говориться про  інші книжки...

 будь-яка історія переповідає історію, яка вже

переповідана...

1.Особливості літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ ст.

У кінці 80-х – на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників  прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму».

 У літературі почали з’являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно - мистецькому напрямі, – постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років

 XX ст.

І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.

2.  Нова авторська (письменницька) генерація

Популярними авторами в Україні є Марія Матіос, Лада Лузіна, Люко Дашвар, Любко Дереш, Ірена Карпа, Ірен Роздобудько та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків. Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі у Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник.

Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв’янського, які відзначаються широким використанням нецензурної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.

На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман

1999 року «Ключ» витримав понад 12-ти видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами. Розголосу також набув історичний роман

2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.

3.  Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років

Сьогодні автори не мають обмежень у виборі стилю чи форми.

Основні стильові напрямки сучасного літературного процессу:

-         традиційна народницько-реалістична  течія;

представники: Анатолій Дімаров, Василь Захарченко, Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Роман Іваничук.

-         модерністська течія.

представники: Микола Вінграновський, Василь Голобородько, Іван Драч,  Оксана Забужко, Ліна Костенко.

-         постмодерністська течія.

-         представники:  Валерій  Шевчук, Іван Андрусяк, Микола Бабак, Юрій Андрухович, Степан Процюк, Андрій Охрімович, Євген Пєшковський.

Постмодерні́зм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі, живописі та музиці.

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з’являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.